Библиотека  Статьи Культурология |
| Усвідомленя як критерій диференціації міфологічної та неміфологічної свідомостей |
|
| Автор Бондаренко Андрій | |
|
На зміну раціоналістичній парадигмі епохи модерну, в рамках якої людство намагалось взаємодіяти зі світом лише за допомогою чистого “раціо”, голого понятійного мислення, поступово приходить якісно новий формат розгортання людської свідомості. На початку ХХІ століття людству вже не потрібно доводити необхідність звертати увагу й на інші, хай і нераціональні сторони своєї природи, яка є набагато багатограннішою, ніж вважалось донедавна. Бо справжній гуманізм як форму кінцевої реалізації людськості не можна описати лише логічними категоріями. Тому особливо важливим зараз є перевизначення, переосмислення попереднього погляду на людину та її свідомість. Зокрема йдется про такий бінарний концепт, як “міфологічна – неміфологічна свідомість”. Одним із головних критеріїв виділення міфологічної свідомості є критерій усвідомленності. Тобто, загальноприйнято, що чим більше усвідомленості, тим менше міфологічності. І саме малорозвинутий рівень свідомості вважається характерною ознакою архаїчної міфологічної свідомості. Спробуємо розглянути це питання більш детально. Ставлення усталеного науково-філософського дискурсу до феномену міфу та всього з ним пов’язаного завжди було двояким. З одного боку, визнавалась певна естетична та загальнокультурна цінність витворів міфологічної свідомості, проте хорошим тоном було підкреслити при цьому принципову неадекватність міфу в усіх інших, наприклад гносеологічних чи онтологічних, аспектах. Загалом сформувався такий підхід до міфу, який дефініював його як якесь цікаве та оригінальне відхилення від нормальної людської свідомості. Причиною цього відхилення називалась нерозвиненість, дитячість цієї свідомості на певному етапі розвитку. Останнім часом, під впливом праць таких відомих міфологів як Леві-Брюль, Лосєв, Хюбнер та інших, сприйняття міфу змістилось у сторону визнання за ним більшої міри субстанціональності та адекватності, визнання його важливості як елементу “нероз’єднуваної єдності свідомості і практики в людині” [3], але принципово це справи не змінило. Класичним залишається погляд на міф, в якому ставлення до нього визначається надаванням йому характеристик марґінальної специфічності та фантазійної помилковості. Так, представники історико-філософського напряму стверджують, що “міфи це творіння колективної загальнонародної фантазії, яка узагальнено відображає дійсність у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій ії та одухотворених істот, які мисляться первісною свідомістю цілком реально”, або “міф – це особливий вигляд світовідчуття, специфічне образне, чуттєве, синкретичне уявлення про явища природи і суспільного життя, найдревніша форма суспільної свідомості” [3]. Соціально-філософський напрям дослідження міфу підкреслює, що “соціальною сутністю міфу є перетворена форма соціального буття, яка завдяки соціальному відчуження та певному характеру соціальних відносин продукує ілюзорні конструкти свідомості” [3]. Сучасне знання про міфологічну свідомість є суперечливим та нецілісним. Визнаючи вагомість вкладу в дослідження міфу Лосєва чи Хюбнера, які наполягали на тому, що міф є породженням якогось надзвичайно важливого сутнісного аспекту людини, загальна аналітика міфу одночасно наполягає на принциповій неадекватності міфологічних утворень. Психологічною сутністю міфу називають змінені стани свідомості, породжені особливостями індивідуальної та суспільної психології, які опираються на процеси діяльності правої півкулі мозку [3]. Підхід до визначення міфологічної свідомості детермінується вищеокресленим уявленням про міф та міфологічне. Пояснюючи феномени міфологічного характеру, концепція міфологічної свідомості продовжує користуватись поняттями марґінальності та ілюзорності. Тобто, концепт “міфологічна – неміфологічна свідомість” розділяє свідомість людини на дві області чи сфери, хоча й не надто чітко розмежовані. Причому ці сфери не є рівноправними та рівноважними; неміфологічна свідомість тут має статус нормальної, а міфологічна, відповідно, ненормальної, девіантної. Навіть у тих випадках, коли заявляється невипадковість та значимість міфологічних якостей свідомості [4], загальне ставлення до них не переходить межі недовіри та побоювання занадто серйозного сприйняття. (І дійсно, хіба можна серйозно сприймати темну область свідомості, заповнену дитячими та ілюзорними уявленнями?) Термін “міфологічна свідомість” підрозуміває певну диференціацію свідомості – на міфологічну та неміфологічну. В принципі, на такому рівні ця диференціація є досить умовною. Вона спирається на туманне відчуття, що міфологічне світовідчуття настільки сильно відрізняється від нормального, що за нього повинна відповідати достатьно специфічна область свідомості, яку можна виділити в окремий вид. І простим відчуттям справа обмежилась. Іншими словами, сучасналюдина створила собі певну класифікаційну нішу, в яку скидає все, що в межах актуальноїпарадигми вважається периферійним та несуттєвим. І незважаючи на зростаюче усвідомлення необхідності перейти до вивчення периферійного, без якого світоглядна картина не складається, тенденція усувати непідвладні раціоналізму речі зберігається. Так і з міфологічною свідомістю – дослідження її як певної периферійної, в дечому навіть альтернативної усталеному дискурсу теми, вимагає, на нашу думку, розуміння (чи готовності розуміння) того, що швидше за вседоведеться відмовитись від звичних методологічних принципів. Якщо раніше протиставлення “міфологічне-неміфологічне” вважалось адекватним і метологічно прийнятним, то тепер є достатньо підстав шукати пову, значно ширшу формулу, яка б враховувала можливість існування набагато складніших та глибших мікрокосмічних взаємозв’язків. Потрібно не просто зафіксувати опозицію однозначного та неоднозначного, нормального та девіантного, людського і не зовсім людського, а постаратись намітити хоча б наближену схему співвідношення чи взаємопов’язанності міжелементами і того, й іншого. Досвід “іншого” у сучасної людини вже набрав критичної маси, необхідної для усвідомленого включення проявів “іншого” у концептуальні схеми. Опозиція “людина-божественне” (“людина-фатум” і т. д.) вимагає квантового аналізу, а згодом, можливо, і взагалі іншої точки відліку. Отже, з одного боку, визнається невипадковість міфологем та того, що їх породжує, підкреслення значущості ролі міфу в існуванні людини стало навіть звичним, а з іншого боку, ця обставина постійно ігнорується і до належного, послідовного дослідження характеру та суті цієї ролі справа рідко коли доходить. Більше того, це суперечить звиклій, усталеній парадигмі міфоаналізу. Термін “міфологічна свідомість” можна порівняти із вузлом, в якому переплелись різноманітні бінарні уявлення про природу людської свідомості. На гносеологічному рівні розуміння міфу намічено суб’єктно-об’єктними відношеннями – міф є міфом, бо в ньому не розрізняється суб’єкт і об’єкт. Інший кордон між міфом та неміфом проходить через емпіричне та теоретичне – міфологічна свідомість не вміє теоретизувати. Тому вона є ірраціональна та дорефлективно-несвідома. Все це дає дослідникам підстави стверджувати, що міфологічна свідомість є “несправжня (хибна) форма свідомості”, яка “задовільняє потребу людини в освоєнні світу, і яка домінувала на початковому етапі історії людства і в ранньому дитинстві людини” [3]. Звідси витікає ще один важливий мета-критерій диференціації міфологічної та неміфологічної свідомості – усвідомлення. Так як вважається, що достатньо тверезе усвідомлення спроможне виявити всю неадекватність та ілюзорність міфу, що “міфологічний синкретизм свідомості руйнується при переході до рефлективної (дискурсивної) діяльності розуму” [3]. Існування міфу забезпечується низьким рівнем буденної свідомості, на рівні якої можна вірити будь-якій чуттєвій формі істини. Він є “перетворена форма сприйняття буденною свідомістю раціоналізованих форм свідомості. Тому він не має нічого спільного з істиною” [3]. Отже, наскільки вірною є теза – усвідомлення знищує міф? На нашу думку, слід спочатку з’ясувати наступне питання – що відбувається при переході від свідомого до несвідомого і навпаки? Яка взагалі різниця між свідомим та несвідомим? Найбільш скрупульозне дослідження сфери несвідомого, його ролі і значення в поведінці людини зробив З. Фройд. Не буде перебільшенням сказати, що з його іменем пов’язаний епохальний прорив у розумінні глибинних процесів свідомості. Розглянемо фройдівську концепцію свідомого та несвідомого. На протязі довгого часу Фройд використовував топографічну модель особистісної організації. Згідно цієї моделі в психічному житті можна виділити три рівні: свідоме, досвідоме і несвідоме. Рівень свідомого містить незначну кількість психічного життя (думки, відчуття, пам’ять). Зміст свідомості слід розглядати як “результат процесу вибіркового сортування, який значною мірою регулюється зовнішніми сигналами” [9, 111]. Область досвідомого включає в себе весь досвід, який не усвідомлюється в даний момент, але який легко може повернутись в свідоме. Несвідоме – це сама глибока і значуща частина людського розуму. Воно є вмістилище примітивних інстинктивних спонукань, емоцій і спогадів, які настільки загрожують свідомості, що були пригнічені й витіснені в область несвідомого. Пізніше Фройд переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основні структури: Ід, Еґо і Супер-еґо. Взаємозв’язок між цією моделлю і топографічною залишався – сфера Ід повністю неусвідомлювана, тоді як Еґо і Супер-его діють на всіх трьох рівнях свідомості. Основна відмінність між свідомим та несвідомим полягає в певних максимах та принципах Супер-еґо, які позбавляють всі прояви психіки, що не відповідають цим принципам, права на усвідомлення. Саме Супер-еґо теж є неусвідомлюваним. Власне, свідома частина розуму Еґо визначається не вмістом, не певними психічними феноменами, а намаганням врівноважити два несвідомих прагнення – одне низьке, друге високе. В свідомому є все, що є в несвідомому, тільки тут воно структуровано згідно з рівнем усвідомлення. Причому сам принцип структуризації теж витікає з несвідомого. Така фройдівська концепція свідомого та несвідомого дає змогу стверджувати, що категорія усвідомлення має не онтологічний чи топологічний, а швидше гносеологічно-методологічний характер. Фройд попереджав, що “такі поняття як Ід (підсвідомість) Еґо і Супер-еґо є лише абстракціями, що їх не можна брати буквально, і називав будь-які спроби пов’язати їх з конкретними структурами та функціями мозку міфологією розуму. Однак в його роботах усім цим поняттям надані ньютонівські характеристики матеріальних об’єктів – протяжність, вага, місцезнаходження і рух” [1, 164]. Проте це не повинно вводити в оману. Юнг стверджував, що особистість складається з трьох окремих, але взаємодіючих структур: Его, особистого несвідомого і колективного несвідомого. Еґо є центром сфери свідомого. Воно служить основою нашої самосвідомості і дає відчуття цілісності. Особисте несвідоме вміщує в собі конфлікти і спогади, які колись усвідомлювались, але тепер пригнічені і забуті, а також так звані комплекси – згустки емоційно заряджених думок, відчуттів і спогадів, які індивідум виніс із свого минулого особистого досвіду чи з родового спадкового досвіду. Колективне несвідоме містить у собі латентні сліди пам’яті людства і навіть наших людиноподібних предків. На відміну від Фройда, Юнг розумів несвідоме не як склад невідповідних спонукань, а як духовних матеріал, який має глибокі корені. Основна функція Еґо як центру свідомої діяльності полягає в “набутті самості” – стану гармонійного узгодження всіх несвідомих компонентів психіки. Процес такого узгодження називається “індивідуацією”. Отже тут різниця між свідомим та несвідомим теж функціональна і полягає в можливості втілення архетипу самості через процес індивідуації. “Свідомість є знанням про існування, можливістю пізнання того факту, що ми живемо і отримуємо якийсь досвід. З того знання постає Еґо, ядро свідомої особистості, з якою народжується людина” [10, 364]. Трохи інший підхід до підсвідомого у Фромма. Він загалом приймає усталене поняття несвідомого, проте вказує, що несвідоме має бути осмислене не як відділення структури людської психіки. Він теж підходить до цього поняття як до чисто функціонального. У фроммівській інтерпретації несвідомого з’являється досить цікавий момент, який був зазначений вже у Юнґа, але не так чітко: несвідоме – це не кунсткамера чи запилена комора для неадекватних речей, зовсім навпаки – несвідоме “уособлює людину, всю людину, зі всією її схильністю до світла і темряви; в ньому завжди присутня основа тих різноманітних питань, які здатна дати людина на запитання, поставлені її існуванням. ...Людині будь-якої культури властиві всі можливі потенції: вона – і архаїчна людина, і хижий звір, і канібал, і ідолопоклонник, і одночасно – істота із здатністю розуму, любові, справедливості. Тоді несвідоме за своїм змістом не є ні добром, ні злом, ні раціональним, ні ірраціональним, воно є і тим, і іншим, все це є людським. Несвідоме – це вся людина мінус та її частина, яка відповідає її суспільству. Свідоме уособлює соціальну людину, випадкові обмеження, встановлені історичною ситуацією, в яку закинута людина. Несвідоме уособлює універсальну людину, людину в цілому, укорінену в космосі, воно уособлює рослину в ній, тварину в ній, дух в ній; воно уособлює її минуле аж до витоків людського існування, і воно уособлює її майбутнє, той день, коли людина повністю стане людиною, і коли природа буде настільки олюднена, наскільки природнішою стане людина” [7, 153-154]. Те, що знаходиться у фокусі нашої свідомості, можна назвати лише певними ілюзорними утвореннями, спричиненими особливостями функціонування несвідомого. Ми усвідомлюємо не просто реальність, а реальність старанно викривлену підсвідомим. Фройд називав спотворюючий ефект підсвідомих прагнень “перенесенням” (transference), а Х. С. Салліван назвав трохи згодом той самий феномен “паратаксичним спотворенням”. “Ми впевнені, що бачимо людину такою, як вона є, в той час як насправді ми бачимо, не усвідомлюючи того, проекцію нашого уявлення про людину” [7, 155]. Фромм робить висновок: майже все, що людина усвідомлює, – вимисел, а те, що вона намагається пригнітити, – реальність. Причому пригнічення відбувається внаслідок дії певних соціальних установок. Тобто, “соціальний фільтр робить для людської психіки різноманітні явища внутрішнього і зовнішнього світу прозорими або невидимими” [ 2, 459]. Цікаво тут згадати феноменологічну традицію, для якої характерним є визначення несвідомого як комплементарності свідомому, як відношення “фігура-фон”. “Відношення “фігура-фон” – це не контрастування і не проста доповнюваність, а за рахунок створення контексту – активна участь фону у формуванні характеру і значимості фігури, забезпечення фоном можливості функціонування фігури і багато іншого. ...Моделлю несвідомого є не будь-який фон, а фон у випадках “нерівних”, двоїстих фігур, коли сприйняття, розуміння, усвідомлення однієї з них виключає сприйняття іншої. Цю нерівновагу створюють як тенденційність свідомої установки суб’єкта, так і реально краща структурність, осмислення об’єкта. Психоаналізом введене принципово нове уявлення про підсвідоме як таке, що придатне до усвідомлення, але котре здійснює активний спротив усвідомленню, може бути переформульоване тут як неактуалізоване в свідомості, незважаючи на потребу в ньому і наявність всіх необхідних для цього” [5, 185]. Тому, якщо раніше нормально було протиставляти “свідоме” “несвідомому” по принципу “промінь світла в темному царстві”, тобто стверджувати, що наша свідомість є осяяним центром більш-менш видимої області, по периферії якої вирують привиди несвідомого, то тепер, можливо, доречно буде підкоригувати таке уявлення як занадто наївне та ідеалістичне. Виявилось, що елементи підсвідомого пронизують всю сферу свідомого і, будучи фантомами відносно цієї сфери, вони є абсолютно реальними відносно загальної системи координат, всього контексту, який ми поки-що не в змозі усвідомити. Усвідомлення ні в якому разі не конституює якісно нової свідомості. Також воно не спричиняє можливості переходу до неї. Усвідомлення – це особливий стан свідомості, особливе активне відношення до феноменів свідомості, відношення, яке дозволяє структурувати ці феномени. І лише в цьому полягає різниця між свідомим та несвідомим. Можна ввести наступну поправку: видалення міфологічного за межі звичайної свідомості не уявляється можливим внаслідок крайньої відносності цих “областей” людської психіки. Міфологічне – це не те, що зникає внаслідок усвідомлення, це те, що ще має бути усвідомлене (і що вже було усвідомлене). Воно пронизує нашу підсвідомість від самих глибин до самих звичних і нормальних феноменів нашого повсякденного “усвідомленого” виміру. Але в останньому випадку ми його не сприймаєм як міфологічне. Фромм також намагався уникнути застосування термінів “несвідоме” та “свідоме” в локальному значенні. За його словами, потрібно “говорити про свідоме та несвідоме швидше як про стани усвідомленості та неусвідомленгості, ніж про “частини” особистості і специфічні смисли” [7, 145]. Так само необхідно, на нашу думку, уявляти міфологічне та неміфологічне швидше як стани переживання однозначності та неоднозначності, ніж певні області свідомості. Міфологічна свідомість – це певний фон, не скована ніякими обмеженнями периферія свідомості, яка з допомогою процесів, характерних для несвідомого, постійно нагадує про себе, про всю потенційну глибину людини.
|
