Дослідження в галузі перекладу протягом останніх десятиліть набули особливо інтенсивного розвитку. Однак молода інтердисциплінарна наука, якою є перекладознавство, “перебуває в стадії наукової синонімії, від однаковості різних праць або їх відмінності лише на рівні застосованої метамови аж до компілювання чи плагіату” [14, 7]. Показовим є вже той факт, що навіть у межах певної мови інколи існує декілька термінів на позначення назви самої дисципліни без чіткого розрізнення поміж ними (наприклад, у польській традиції: przekładoznawstwo, translatoryka, translatologia, teoria przekładu, teoria tłumaczenia). Ідея вичерпного бібліографування роззосереджених досліджень із наступним узагальненням і систематизацією праць, написаних із цілком різних наукових позицій досі залишається наскільки необхідною, настільки ж складною до втілення.

Однією з причин цього розмаїття, образно кажучи, “термінологічного і методологічного Вавилону”, є те, що засадничий онтологічний статус перекладу – перебування “між” (між мовами, літературами, культурами), перефразовуючи Гайдеґґера, “zwischensein”, – доповнюється його ужитковим характером, спрямованим на задоволення потреб інших галузей знання. Звідси випливає необхідність підпорядкування метамови і методології досліджень перекладу метамовам і методологіям досліджень тих галузей. Таким чином, наприклад, дослідження інтерсеміотичного перекладу як перекладу з однієї знакової системи на іншу (література, кіно, театр) повинні брати до уваги водночас теорії та методології досліджень цих різних знакових систем; розробка теорії машинного перекладу приводить до перекладу традиційної теорії перекладу (sic!) на мову прикладної лінгвістики чи комп’ютерного програмування і застосування методів точних наук (наприклад, кількісного аналізу). Відтак у дослідженнях художнього перекладу стає природним протистояння двох концепцій – лінгвістичної та літературознавчої, яке спостерігалося в перекладознавчих працях другої половини ХХ сторіччя. Природно, що розвиток перекладознавчих методів і формування окремих перекладознавчих шкіл були своєрідною проекцією процесів, що відбувалися в мовознавчій та літературознавчій царинах знання.

Так, для мовознавчо орієнтованих праць Л. Єльмслева та А. Й. Греймаса основою послужили дослідження проблем семантики, так звана наукова школа перекладу Ю. Найди наближена до основних положень трансформативної граматики, центральним для досліджень ліпської школи (ФРН) є поняття мовної еквіваленції, французькі дослідники Е. Карі чи Д. Селескович стосують у своїх працях соціолінгвістичний підхід. Своєю чергою, на літературознавчо спрямованих працях відбилися дослідження з галузі порівняльно-історичної поетики, семіотики, аналіз творчого внеску перекладача (І. Лєвий).

Помостом, який міг би поєднати обидві концепції, свого часу вважалася контрастивно-компаративна стилістика [3, 74]. Було водночас засигналізовано існування деяких фундаментальних перекладознавчих проблем, для вирішення яких недостатньо було просто поєднати можливості мовознавчого та літературознавчого підходів, – зокрема, психологія перекладацької творчості та функції перекладу в національній культурі. Остання з проблем стала центральною в теорії полісистеми, розробленої ізраїльськими дослідниками І. Івеном-Зогаром та Г. Турі.

В такому світлі питання конституювання загальної теорії перекладу вирішуються неоднозначно. В розумінні, наприклад, А. Федорова чи О. Войтасевича загальна теорія перекладу беззаперечно повинна мати лінгвістичне підґрунтя. Праця І. Лєвого “Мистецтво перекладу” орієнтована літературознавчо. Спірним залишається питання часу постання науки про переклад: проф. Роксолана Зорівчак, наприклад, називає 20-30-і роки ХХ ст. [12, 38]. Пригадаємо тут, що коли Вальтер Беньямін у 1930 році розглядає питання відношення між мовами та тим, що вони виражають, він згадує якусь “традиційну теорію перекладу” [1, 296]. Але британський учений Джордж Стайнер, який вважається за чільного репрезентанта герменевтичної школи в перекладознавстві, при всьому шанобливому ставленні до Беньяміна у відомій студії “Після Вавилону” ставить під сумнів точність, об’єктивність гіпотетичної теорії перекладу: він вагається, чи така теорія на даному етапі розвитку знання про мови та людську психіку взагалі може існувати: “Те, з чим ми маємо справу, не наука, а точне мистецтво (an exact art)” [8, 311]. Адже “у нас немає робочої моделі фундаментальної нейрохімії та історичної етіології людського мовлення. У нас немає антропологічних свідчень щодо причин або хронології його тисячегранної диверсифікації. Наша модель процесу навчання і пам’яті досить кмітлива, але носить переважно первісний, здогадковий характер. Ми майже нічого не знаємо про організацію і зберігання різних мов, коли вони співіснують в одному мозку. Як же тоді може існувати, в якому-небудь суворому сенсі терміну, “теорія перекладу”?” [8, 308].

Оскільки наявне знання про мову не може стати серйозним підґрунтям для конституювання вчення про переклад, закономірним є звернення теоретиків і практиків перекладу до герменевтики як мистецтва інтерпретації. Власне серед причин, що послужили поштовхом до виникнення і розвитку герменевтичних учень в еллінську епоху, окрім явищ суто внутрішньомовного характеру (архаїзація мови Гомера), Густав Шпет називає також проблеми перекладу: “Знайомство зі Сходом і взаємини з ним вимагали вміння перекладати” [15, 232-233]. В розумінні герменевтів будь-який акт комунікації є актом перекладу; порівнюючи два різновиди комунікації – читання й переклад, – Ганс-Ґеорґ Ґадамер стверджує, що вони рівною мірою повинні реалізувати засадничий принцип герменевтики – “подолати відстань, що існує між ними” [11, 147]. У взаємних реляціях процеси перекладу й розуміння стають частиною стосовно цілого і навпаки, даючи цим самим приклад герменевтичного кола: аби перекласти, треба зрозуміти, аби піддати розумінню, слід перекласти.

Було би перебільшенням стверджувати, що герменевтика постійно перебувала в полі зору методологічних зацікавлень перекладознавців. Закономірно, що найбільшою увагою вона користується серед німецьких учених, бо ж саме німецькій інтелектуальній традиції завдячуємо народженням і розвитком сучасної філософської герменевтики. Польська дослідниця Аліція Пісарська вважає, що герменевтична традиція немовознавчих німецьких досліджень над перекладом виводиться безпосередньо від Едмунда Гуссерля та його праці “Ідеї щодо чистої феноменології та феноменологічної філософії” (1913), а потім – від Ганса-Ґеорґа Ґадамера з його класичною працею “Істина і метод. Основи філософської герменевтики” (1960) [4, 34]. Не слід, однак, забувати, що рівно за сто років до виходу в світ праці Гуссерля, у 1813 р. Фрідріх Шляйєрмахер, якому належить заслуга в науковій систематизації герменевтики, опублікував есей “Про різні методи перекладу”. На думку Джорджа Стайнера, саме цей текст дає початок сучасному підходові до перекладу як частини загальної теорії мови і розуміння. “Герменевтичний підхід, – пише Джордж Стайнер, – тобто дослідження того, що означає “розуміти” частину усного чи письмового мовлення, а також спроба діагностувати цей процес у термінах загального способу значення, був ініційований Шляйєрмахером і підхоплений А. В. Шлегелем та В. Гумбольдтом” [8, 249]. Усе це надало предметові науки про переклад відверто філософського аспекту. В хронології розвитку перекладознавчої думки, запропонованій Стайнером, другий з-поміж чотирьох головних етапів – етап “теорії й герменевтичних досліджень” – триває від публікації Александром Фразером Тайтлером “Нарису принципів перекладу” (1792) та вже згаданої праці Ф. Шляйєрмахера до 40-х років ХХ ст. Сюди Стайнер відносить перекладознавчі тексти Йогана-Вольфганга Ґьоте, Поля Валері, Артура Шопенгауера, Бенедетто Кроче, Хосе Ортеги-і-Гассета. Нарешті, “відкриття” на початку 60-х років праці Вальтера Беньяміна з 1930 року “Завдання перекладача” разом із впливом Гайдеґґера і Ґадамера спричиняє нове навернення до герменевтики.

Чільне місце в розважаннях перших герменевтів-богословів займала проблема множинності сенсів. Прикметно, що саме різні підходи до онтології значень лягли в основу розрізнення двох найбільш впливових шкіл – александрійської, з тяжінням до алегоричного витлумачення Святого Письма, та антіохійської, що висувала ідею тлумачення дослівного – граматичного й історичного. Згідно з представниками першої з них, в тлумачених словах, поруч із прямим значенням, усім доступним, допускається інше, не таке явне і великою мірою містичне. Складність, однак, полягає в тому, що розрізняється тут не два значення (пряме і переносне), а більше – від трьох в Орігена та Єроніма до семи в Бонавентури. Пізніше усвідомлення взаємозалежності слова і контексту як частини й цілого приводить до сформульованих Фрідріхом Шляйєрмахером на початку ХIХ ст. канонів: “Все, що ще потребує ближчого визначення в даному мовленні, може визначатися лише з мови автора та його початкового кола читачів” та “Сенс будь-якого слова в даному місці має визначатися за його зв’язком із сенсом контексту” [16, 244].

Розуміння, згідно із Шляйєрмахером, характеризується плином думки по замкненому колу. Загалом, герменевтичне правило, згідно з котрим основою розуміння цілості має бути деталь, а основою розуміння деталі – цілість, виводиться ще з античної риторики. Але замкнене коло, за Шляйєрмахером, може бути “розірване” саме для того, щоб почався процес розуміння. Практично розуміння здійснюється в єдності двох методів – дивінаційного (інтуїтивного) та пояснювального. Оскільки обидва методи взаємодіють, їхній рух створює герменевтичне коло, в котрому відбувається певне передбачення (попереднє розуміння) цілого. Це попереднє розуміння підкріплюється й уточнюється в ході герменевтичної процедури за допомогою об’єктивного порівняльного методу. Необхідною умовою успішного здійснення герменевтичної процедури є “зрівняння” позицій дослідника та автора. Дослідник як з об’єктивного, так і з суб’єктивного боку повинен стати на “рівень” автора, тобто повинен “зрівнятися” з ним і в знанні мови (об’єктивний бік), і в “знанні його внутрішнього та зовнішнього життя” (суб’єктивний бік) [13, 29-30].

Публікація в 1927 році праці Мартіна Гайдеґґера “Буття і час” поклала початок новій фазі розвитку герменевтики, яку прийнято називати онтологічною. Опрацьована Гайдеґґером онтологія Dasein як розуміючого буття (екзистенції) становить філософське підґрунтя для нових концепцій інтерпретації літературного тексту, запропонованих передовсім Гансом-Ґеорґом Ґадамером та Полем Рікером. Для цієї герменевтики інтерпретація тексту становить певний різновид розуміння; завдання герменевтики тут полягає не в розвитку процедур розуміння, але в уточненні умов, за яких воно відбувається. Питання, опрацьовані герменевтами нового покоління, мають характер більше онтологічний, ніж методологічний. Критика їх звернена проти найбільш впливових моделей спілкування з літературним текстом: психологічної (спілкування з текстом як спілкування з іншою особою – автором), історичної (інтерпретація відбувається через реконструкцію первісної комунікативної ситуації) та іманентної (спрямованої на реконструкцію тексту як автономної значущої структури). Рефлексія Ґадамера та Рікера вказує відповідно на: 1) непізнаваність інтенції творця і автономізацію тексту, особливо закріпленого на письмі, як від свого автора, так і від первісної комунікативної ситуації; 2) дистанціювання прихильників історичної інтерпретації від тексту, в той час, коли спілкування з текстом, яке є спілкуванням з культурною традицією, повинне долати дистанцію, яка його відділяє; 3) абсолютизацію структуральними методами літературознавчих досліджень розпізнавання внутрішньої структури тексту, яка є лише необхідною фазою в його інтерпретації, але фазою не остаточною [6, 243-244].

Онтологічна герменевтика ставить під сумнів методологічні позиції, які лежать в основі сучасного розуміння реляцій між об’єктом і суб’єктом пізнання. Ці позиції, що мають своє джерело в картезіанській філософії, перетворюють суб’єкт на вихідну точку для філософської рефлексії. Чистий суб’єкт розуміється абстрактно, він вільний від упереджень і передуючого акту пізнання чи інтерпретації досвіду. Відтак у сучасній культурі, де домінує технічний спосіб мислення, метою пізнання стає опанування світом і вчинення з нього предмету людської маніпуляції.

Нове трактування інтерпретації знаходить свій вияв, наприклад, у перегляді Ґадамером шляйєрмахерівської концепції герменевтичного кола. Ґадамера не задовольняє концепція суб’єктивної інтерпретації: він вважає, що, намагаючись зрозуміти текст, ми переносимося не в психічну диспозицію автора, а в проголошений у його тексті погляд. Так само, згідно з Ґадамером, опис Шляйєрмахером об’єктивного боку розуміння теж не відбиває суті справи. Натомість із аналізу екзистенції Гайдеґґера він виводить наступні висновки: той, хто хоче зрозуміти текст, завжди проектує собі сенс цілості, лишень тільки в тексті з’являється перший сенс, а той з’являється лише тому, що текст читається вже з певними очікуваннями такого окресленого сенсу. Герменевтичний наслідок цього – завдання конкретизації історичної свідомості, котра вимагає від інтерпретатора внутрішньо дати собі звіт із власних поглядів і вступних упереджень.

Dasein Гайдеґґера як розуміюче буття є буттям історичним, і це означає, що його розуміння і його вступні упередження обумовлені історично, відтак інтерпретація не може абстрагуватися від впливу інтерпретатора на перебіг процесу. Людина повниться ілюзіями, якщо приписує своєму пізнанню чи інтерпретації понадісторичну перспективу. Затим, методологічна рефлексія повинна питати не про способи подолання історичності, а про те, як вчинити з неї, з закладених нею передумов позитивний чинник, що служить процесові пізнання. Адже саме завдяки часовій відстані занепадають ті вступні установки, які мають частковий характер, натомість зміцнюються ті, які уможливлюють справжнє розуміння. То власне з тих причин, вважає Ґадамер, судження про сучасне мистецтво для наукової свідомості є так розпачливо непевним: брак часової дистанції не дозволяє виробити об’єктивних критеріїв оцінки. Новому трактуванню історичного характеру тексту сприяє позиція відкритості на те, що промовляє текст: “Хто хоче розуміти текст, той [...] готовий дозволити йому щось сказати” [2, 230]. Так інтерпретація тексту стає засобом поглиблення нашого розуміння себе і світу.

Природно, що ця онтологічна рефлексія призвела до перегляду усталених методологічних позицій не лише серед літературознавців, перекладачів і дослідників перекладу, а й серед істориків. Джордж Стайнер твердить, що перекладач за своєю суттю є істориком, а іспанський учений Фернандо Санчес-Маркос, своєю чергою, прирівнює працю історика до праці перекладача: обидва виконують роль посередників поміж культурами. Зусилля в пошуку правди і відкритості на іншого можливе лише через відвернення уваги від власної екзистенційної ніші так далеко, наскільки це можливо. Тут важливим є критичне дистанціювання від власної культури. Деякі великі історики, вважає Ф. Санчес-Маркос, пережили поглиблене самопізнання і гостре усвідомлення обумовлень, накинутих власною культурою, саме через дистанціювання від неї [7, 66-67].

Проблеми співвідношення “свого” і “чужого” і відповідні перекладацькі стратегії “очуження” (foreignization) й “одомашнення” (domestification) в умовах перекладності й неперекладності за весь період розвитку вчення про переклад залишалися найбільш принциповими проблемами. Своєрідним є ставлення до цієї проблеми прихильників герменевтичного підходу. Вальтер Беньямін у своїй праці цитує висновок Рудольфа Панвіца, висловлений тим у “Кризі європейської культури”, називаючи його спостереження одним із найкращих коментарів з приводу теорії перекладу, будь-коли опублікованих у Німеччині: “...наші переклади, навіть найкращі, виходять із неправильної установки: хочуть онімечити мову хінді, грецьку, англійську, замість того, щоб німецьку мову хіндізувати, огречити, англізувати. Зі значно більшою шанобою підходимо до звичаїв власної мови, ніж до духу іншомовного твору […] Принциповою помилкою перекладача є те, що тримається він випадкового стану власної мови замість того, щоб зіштовхнути її з іноземною” [1, 80-81]. Так само між “герменевтикою присвоєння” (намаганням створити ілюзію того, що текст перекладу написаний мовою перекладу) і “герменевтикою дослівності” Джордж Стайнер обирає другу, яка веде до відкриття структур власної мови на чужість структур мови оригіналу і разом з тим сигналізує, що це є власне переклад. Адже, відзначачивши одвічне прагнення перекладача “створити текст, який написав би чужоземний автор своєю рідною мовою тепер або більш-менш тепер” [8, 352], він продовжує: якби ми уявили собі перекладача аж настільки компетентного, що зміг би знайти в своїй мові адекватні лексичні та граматичні форми того часу, коли творився текст оригіналу, спектр конотацій все одно залишається в реальному часі перекладача; перекладач знає пізнішу історію окремого слова.

Герменевтичний ідеал процес перекладу художнього твору ілюструє модель чотирьохступеневого герменевтичного руху Джорджа Стайнера. Насамперед у перекладача має виникнути віра в значеннєву наповненість тексту: “там щось є”. Після віри приходить агресивне проникнення в текст; будь-яке розшифрування є агресивним і, на певному рівні, руйнівним. Третій етап має інкорпоративний характер; принесення перекладу здійснюється не в вакуум, а в сформовану культуру. Але герменевтичний рух є небезпечним, якщо він не завершується, якщо йому бракує четвертої, завершальної фази. Першопочаткова віра “нахиляє” перекладача до тексту оригіналу, перенесення з “чужого” до “свого” лише посилює дисбаланс. Відбувся перехід енергії з джерела до адресата, змінюючи і одне, й інше. Саме тому необхідне відновлення рівноваги [8, 312-316]. Спинимося на цьому етапі докладніше.

Ознака справжнього перекладу – можливість перевищити текст оригіналу, виявити і використати в перекладі той його потенціал, ті резерви, які можуть бути латентними в самому тексті оригіналу. Автор праці “Після Вавилону” посилається тут на уявлення Шляйєрмахера про герменевта, “який знає ліпше, ніж знав автор”. Зразком найбільш ґвалтівного, найбільш вираженого і послідовного акту герменевтичного проникнення і перейняття Джордж Стайнер вважає переклад Гьольдерліном Софоклових трагедій. Серед визначальних рис перекладацької стратегії Гьольдерліна – реінтерпретація значення слів згідно з їх вірогідною етимологією, так, як це пізніше робив Гайдеґґер, звертання до старих значень і конотацій слів зі старої верхньонімецької та середньої верхньонімецької мов. Але поет рухався не лише до історичних джерел німецької мови, він прагнув сягнути далі – первинної енергії людського дискурсу. Чим більш складне і непрозоре слово, тим більш насиченим є заряд його потенційного розкриття. Заряд цей може бути підсиленим “лінгвістичним сплавленням”, прямим перенесенням вербальних одиниць з однієї мови до іншої. І, оскільки різноманітність мов можна розглядати як дисперсію мовних тіл, що руйнує первинну єдність логоса, таке сплавлення мовних елементів могло означати хоча б часткове повернення до тієї втраченої єдності значення.

Відтак практика лінгвістичного “сплавлення”, послідовно втілена в перекладацькому доробку Гьольдерліна, підтримана Вальтером Беньяміном, а пізніше Джорджем Стайнером, виявляється суголосною із сплавленням горизонтів (Horizonverschmelzung) у Ганса-Ґеорґа Ґадамера як необхідної умови порозуміння культур.

Слід однак пам’ятати, що Джордж Стайнер сам свідомий як необхідної суб’єктивності перекладацької практики, так і неможливості звести її теоретичне осмислення до якихось об’єктивних показників. Думка про суб’єктивність і непослідовність його моделі лунає хоч би в такій оцінці: “...він [Стайнер – А. С.] хоче зробити свій чотирьохступеневий рух ідеальною моделлю кожного індивідуального акту перекладу, він хоче також проілюструвати його окремими перекладами з минулого – і в процесі ілюстрування чотирьох порухів він починає трактувати їх як сталі категорії для класифікації перекладів” [5, 99].

Впливи Ґадамера можна знайти в трактуванні онтології перекладацького розуміння Здзіслава Вавжиняка, польського перекладознавця і практика художнього перекладу. Помітно це хоча б на рівні окреслення ним сутності перекладу (“Переклад є подоланням відстані, якою є нерозуміння тексту” [9, 131]) та об’єкта розуміння (“Перекладацьке зрозуміння не є [...] зрозумінням суб’єктивного досвіду автора оригіналу, але є зрозумінням специфічного семіотичного об’єкта, яким є текст. Текст як семіотичний об’єкт відрізняється від досвіду автора чи сприймача, який є об’єктом психічним” [9, 135]).

Розуміння тексту, за З. Вавжиняком, – це передусім віднайдення сенсів речень і значень слів, з яких складається текст. Віднайдені сенси і значення, своєю чергою, доповнюються на підставі знання і розумових операцій перекладача. Досить часто сенси на рівні речень мають свої підсенси і надсенси. Перші – це сенси алюзійні й емоційні, другі – сенси стилістичні, надбудовані над лінеарними і буквальними. Крім того, Здзіслав Вавжиняк пропонує власну класифікацію актів, які виконує перекладач у процесі розуміння тексту оригіналу.

Скепсис прихильників онтологічної герменевтики щодо можливості віднайдення справжнього наміру творця віддзеркалює їх намагання позбутися певних наукових ілюзій. Іншим виявом цього намагання є прагнення позбутися ілюзорності “свого” походження тексту, що знаходить вияв, наприклад, у виправданні вербальних запозичень. Наступним виявом цього є скепсис щодо намагання деяких літературознавчих концепцій подолати історичну обумовленість літературного тексту чи його інтерпретації: майже двохтисячолітній розвиток герменевтичного вчення привів до неминучого усвідомлення історичного характеру творення і розуміння. Чи не звідси походить неприйняття сучасними теоріями травестування в перекладі? Таким чином, від дослівності перших герменевтів – давніх перекладачів Святого Письма, які, можливо, дещо наївно зверталися до техніки перекладу слово-в-слово в ім’я вірності первинному тексту, підпорядковуючи власну чутливість і геній власної мови генієві мови оригіналу, – розвиток герменевтичної традиції приводить до “реабілітації” поняття перекладацького буквалізму. Транскрибувати чи калькувати в перекладі – це вже питання, що належить до генології, як стверджує близький до герменевтичного методу Єжи Зьомек [10, 189] (під калькуванням він розуміє радше травестування). Перекладач, який отримав повноваження посередника між культурами, дістає право обирати між засобами цього посередництва. Постава відкритості на іншого, проголошувана представниками сучасної онтологічної герменевтики, в практиці літературного перекладу неухильно веде до зіткнення, а відтак дифузії мов і культур, провадить до діалогу, порозуміння і синтезу. Створюються також необхідні умови для самопізнання: пізнання себе на тлі, в контексті іншого, прагнення дошукатися власних джерел (на прикладі підвищеної уваги до етимології), на рівні цих джерел прокласти міст між своєю культурою та культурою, яка надає до перекладу свої твори.

Герменевтичний метод у художньому перекладі та в перекладознавсті, звичайно ж, не претендує на статус універсального. З різним успіхом може здійснюватися його застосування в залежності від типу тексту, особливо, коли йдеться про тексти нехудожні. Найбільш серйозну опору знайде в герменевтичному підході методологія перекладацької праці, коли матиме справу з пам’ятками письменства; як критичний метод, герменевтичний підхід найкращим чином може бути застосований у галузі історичної поетики перекладу. Студії над перекладом, позначені впливом герменевтики, залишаються прерогативою головним чином тих дослідників, які належать до німецькомовного обширу, зокрема, Фріца Пепке, Радеґундіса Штольце, Вернера Коллера. Хочеться вірити, що за умов необхідності сплавлення перекладозначих методологій герменевтичний підхід із його позицією відкритості на іншого може стати основою для глибинних досліджень культурологічного характеру, присвячених присвоєнню культурою-реципієнтом явищ іншої культури.

1. Benjamin W. The Task of the Translator // Benjamin W. Illuminations / Edited and with an introduction by Hannah Arendt. – New York, 1973. – P. 69-82.
2. Gadamer H.-G. Koło jako struktura rozumienia // Wokół rozumienia. Studia i szkice z hermeneutyki. – Kraków, 1993. – S. 227-234.
3. Grosbart Z. Wieloaspektowość teorii przekładu
// Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Łódzkiego. Seria I, zeszyt 109. – Łódź, 1976. – S. 71-77.
4. Pisarska A., Tomaszkiewicz T. Współczesne tendencje przekładoznawcze. – Poznań, 1998. – 253 s.
5. Robinson D. Hermeneutic motion // Routledge Encyclopaedia of Translation Studies / Ed. by Mona Baker. Assisted by Kirsten Malmkjær. – London–New York, 2000. – P. 97-99.
6. Rosner K. Hermeneutyczny model obcowania z tekstem literackim // Problematyka aksjologiczna w nauce o literaturze. – Lublin: Redakcja Wydawnictw KUL, 1992. – S. 241-251.
7. Sanchez-Marcos F. Historyk jako tłumacz (przeł. J. Mydla) // ER(R)GO (Katowice). – 2001. – №3. – S. 61-74.
8. Steiner G. After Babel. Aspects of Language and Translation. – Oxford–New York, 1992. – 538 s.
9. Wawrzyniak Z. Praktyczne aspekty translacji literackiej na przykładzie języków niemieckiego i angielskiego. – Warszawa, 1991.
10. Ziomek J. Przekład – rozumienie – interpretacja // Ziomek J. Powinowactwa literatury. – Warszawa, 1980. – S. 159-200.
11. Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Вибрані твори / Пер. з нім.
– К.: Юніверс, 2001. – 288 c.
12. Зорівчак Р. Семантична структура словесного образу // Записки перекладацької Майстерні 2000-2001. Том І. – Львів, 2001. – С. 38-46.
13. Квіт С.
Основи герменевтики: Текст лекцій. – К., 1999. – 124 c.
14. Тороп П. Тотальный перевод. – Тарту: Изд-во Тартуского университета, 1995. – 220 с.
15. Шпет Г. Герменевтика и ее проблемы // Контекст
–1989. – М.: Наука, 1989. – С. 231-267.
16. Шпет Г. Герменевтика и ее проблемы // Контекст
–1990. – М.: Наука, 1990. – С. 219-259.

Савенець Андрій

„Герменевтичний контекст перекладознавства”

Статтю присвячено проблемі застосування герменевтичного підходу в перекладознавчих дослідженнях. Розглядається вплив, який у ХХ столітті мала онтологічна герменевтика на розвиток вчення про переклад. Спостерігається зокрема, як позиція відкритості на іншомовний текст знаходить свій вияв у присвоєнні явищ іншої культури.

Saweneć Andrij

„Hermeneutyczny kontekst przekładoznawstwa”

Artykuł jest poświęcony problemowi stosowania podejścia hermeneutycznego w badaniach nad przekładem. Autor rozpatruje wpływ, który miała hermeneutyka ontologiczna na rozwój wiedzy o przekładzie w XX wieku. W szczególności skupia się uwagę na postawie otwartości na obcojęzyczny tekst i na wypływającym z tej postawy przyswajaniu zjawisk obcej kultury.

Savenets Andriy

“The hermeneutical kontext of translatorics”

The article deals with the problem of using the hermeneutical approach in the researches on translation. The influence which ontological hermeneutics had on the development of the science of translation during XX century is taken under consideration. In particular, it concentrates on the appropriation of the phenomena of foreign culture having its theoretical basis in the position of openness to a foreign text.